Особиста приватна власність подружжя

\

    Також вважаю за необхідне зазначити перелік об'єктів, які є особистою приватною власністю одного з подружжя який, який визначений статтею 57 СК:

     - майно, набуте нею, ним до шлюбу; 

   - майно,  набуте  нею,  ним  за  час шлюбу,  але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; (Дарування - мається на увазі майно, подароване персонально дружині\чоловіку. Якщо майно було подаровано подружжю, то воно є спільною сумісною власністю);

    - майно,  набуте нею,  ним за час шлюбу,  але за кошти,  які належали їй, йому особисто; 

    - житло,  набуте  нею,  ним  за  час  шлюбу  внаслідок його приватизації   відповідно  до  Закону  України  "Про  приватизацію державного житлового фонду"; 

     - земельна  ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації   земельної   ділянки,   що  перебувала  у  її,  його користуванні,   або   одержана  внаслідок  приватизації  земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ  та  організацій,  або  одержана  із  земель  державної  і комунальної  власності  в  межах  норм  безоплатної  приватизації, визначених Земельним кодексом України;

    - речі індивідуального користування,  в тому  числі  коштовності,  навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

    -  премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. (*Суд може визнати за другим з подружжя право  на  частку  цієї премії,  нагороди,  якщо  буде  встановлено,  що  він своїми діями (ведення домашнього господарства,  виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.*);

     - кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження)  речі,  яка  їй, йому   належала,  а  також  як  відшкодування  завданої  їй,  йому моральної шкоди;

     - страхові суми,  одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися  за  рахунок  коштів,  що  були  особистою приватною власністю кожного з них;

     - якщо шлюбні відносини були припинені фактично і майно було набуте одним із подружжя за час окремого проживання, суд може визнати таке майно особистою приватною  власністю  дружини, чоловіка;

     -  частка у майні,  в придбання якого вкладені  крім  спільних  коштів  і кошти,  що  належали  одному з подружжя,  відповідно  до  розміру  внеску,  є   його  особистою   приватною власністю.

     Що ж таке спільна сумісна власність? Спільна власність має місце тоді, коли власниками певного майна є 2 та більше осіб. Спільна власність, залежно від визначеності часток у праві власності, може бути сумісна або часткова. Право спільної сумісної власності – це різновид права спільної власності, що належить двом або більше особам одночасно (множинність суб’єктів) на один і той самий об’єкт (єдність об’єкта) без визначення часток кожного з них. Якщо ж частки є визначеними (наприклад, визначено, якою часткою у праві власності на квартиру володіє кожен зі співвласників), тоді власність є спільною частковою.

     Відповідно до ч.2 статті 60 Сімейного кодексу України: ".. кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя". При цьому частина перша вказаної статті вказує, що незалежно від того, чи мав другий із подружжя власний заробіток, майно,  набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові  на  праві  спільної  сумісної  власності. Тобто, якщо дружина, наприклад, за весь час перебвання у шлюбі не працювала та не мала постійного заробітку, то це не позбавляє її права власності на майно, придбане за кошти чоловіка.

   

     Стаття 61 Сімейного кодексу закріплює перелік об'єктів права спільної сумісної власності: 

-  будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту;

-  заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; 

-  якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші,  інше майно,  в тому числі  гонорар,  виграш,  які  були одержані  за  цим  договором,  є  об'єктом права спільної сумісної власності подружжя;

-   речі  для   професійних   занять   (музичні   інструменти, оргтехніка,  лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя,  є об'єктом права спільної  сумісної  власності подружжя; 

- *Також варто зазначити, що до об'єктів права спільної сумісної власності відноситься й статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Про це йдеться мова у рішенні Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 у справі за конституційним зверненням приватного підприємства „ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України. Цим рішенням КСУ вирішив багаторічні суперечності у судовій практиці, оскільки суди по різному тлумачили ч.1 ст. 61 СК, не завжди відносячи вказане майно до спільної сумісної власності подружжя.

  

     Стаття 62 Сімейного кодексу говорить нам про те, що якщо   майно   дружини,  чоловіка  за  час  шлюбу  істотно збільшилося  у  своїй  вартості  внаслідок  спільних  трудових  чи грошових  затрат або затрат другого з подружжя,  воно у разі спору може  бути  визнане  за  рішенням  суду  об'єктом  права  спільної сумісної власності подружжя. Наприклад, якщо чоловік зробив ремонт у квартирі, яка належить на праві власності дружині та перебувала у її власності до укладення шлюбу або ж була подарована персонально їй, а вартість такого ремонту істотно збільшила вартість квартири. Якщо  один  із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь   в  утриманні  майна,  належного  другому  з  подружжя,  в управлінні  цим  майном  чи  догляді  за  ним,  то дохід (приплід, дивіденди),  одержаний  від  цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

    Також вважаю за необхідне зазначити перелік об'єктів, які є особистою приватною власністю одного з подружжя який, який визначений статтею 57 СК:

     - майно, набуте нею, ним до шлюбу; 

   - майно,  набуте  нею,  ним  за  час шлюбу,  але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; (Дарування - мається на увазі майно, подароване персонально дружині\чоловіку. Якщо майно було подаровано подружжю, то воно є спільною сумісною власністю);

    - майно,  набуте нею,  ним за час шлюбу,  але за кошти,  які належали їй, йому особисто; 

    - житло,  набуте  нею,  ним  за  час  шлюбу  внаслідок його приватизації   відповідно  до  Закону  України  "Про  приватизацію державного житлового фонду"; 

     - земельна  ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації   земельної   ділянки,   що  перебувала  у  її,  його користуванні,   або   одержана  внаслідок  приватизації  земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ  та  організацій,  або  одержана  із  земель  державної  і комунальної  власності  в  межах  норм  безоплатної  приватизації, визначених Земельним кодексом України;

    - речі індивідуального користування,  в тому  числі  коштовності,  навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

    -  премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. (*Суд може визнати за другим з подружжя право  на  частку  цієї премії,  нагороди,  якщо  буде  встановлено,  що  він своїми діями (ведення домашнього господарства,  виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.*);

     - кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження)  речі,  яка  їй, йому   належала,  а  також  як  відшкодування  завданої  їй,  йому моральної шкоди;

     - страхові суми,  одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися  за  рахунок  коштів,  що  були  особистою приватною власністю кожного з них;

     - якщо шлюбні відносини були припинені фактично і майно було набуте одним із подружжя за час окремого проживання, суд може визнати таке майно особистою приватною  власністю  дружини, чоловіка;

     -  частка у майні,  в придбання якого вкладені  крім  спільних  коштів  і кошти,  що  належали  одному з подружжя,  відповідно  до  розміру  внеску,  є   його  особистою   приватною власністю.

Отже, правовий режим майна подружжя - це порядок регулювання відносин з приводу майна подружжя, який визначає характер і обсяг їх прав та обов'язків з приводу належного подружжю майна. Залежно від джерела, яке встановлює цей порядок, виділяють: 1) законний або легальний правовий режим майна подружжя, при якому права і обов'язки подружжя щодо їх майна визначаються законом (ex lege); 2) договірний режим майна подружжя, при якому права та обов'язки под- ружжя визначаються самим подружжям шляхом укладення ними відповідного до- говору. Як правило, таким договором є шлюбний договір (контракт), хоча в деяких випадках договірний режим майна подружжя може встановлюватися іншими договорами

Стаття 49. Право на материнство

1. Дружина має право на материнство.

2. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

3. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди.

4. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини.

5. Дружині-матері мають бути створені у сім'ї умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків.

Стаття 50. Право на батьківство

1. Чоловік має право на батьківство.

2. Відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

3. Позбавлення чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у зв'язку з виконанням ним конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо нього є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.

Стаття 51. Право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності

1. Дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.

Стаття 52. Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток

1. Дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку.

Стаття 53. Право дружини та чоловіка на зміну прізвища

1. Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя.

2. У разі зміни прізвища державний орган реєстрації актів цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб.

Стаття 54. Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї

1. Дружина, чоловік мають право розподілити між собою обов'язки в сім'ї.

Дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї.

2. Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім'ї.

3. Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім'ї вчинені за згодою другого з подружжя.

Стаття 55. Обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю

1. Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

2. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері.

Дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька.

3. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній.

4. Дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї.

Стаття 56. Право дружини та чоловіка на свободу та особисту недоторканність

{ Назва статті 56 в редакції Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }

1. Дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця свого проживання. { Частина перша статті 56 із змінами, внесеними згідно із Законом N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }

2. Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.

3. Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини.

4. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом. { Частина четверта статті 56 із змінами, внесеними згідно із Законом N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }

уд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.

У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування.

2. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

У цьому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановления рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.

З таким позовом до суду має право звернутися прокурор.

3. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини.

4. При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.

5. Положення частин першої-третьої цієї статті застосовуються до відібрання дитини від інших осіб, з якими вона проживає.

Відповідно до ч.1 ст. 164 Сімейного кодексу України,  мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

• не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
• ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;
• жорстоко поводяться з дитиною;
• є хронічними алкоголіками або наркоманами;
• вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
• засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Слід зазначити, особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини. Суд також може одночасно з позбавленням батьківських прав за власною ініціативою або на вимогу позивача вирішити питання про стягнення аліментів на дитину (ч.2 ст. 166 Сімейного кодексу України).

Відповідно до ст. 168 СК України, мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров’ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.

Мати та батько які були позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Проте якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або судом не визнане недійсним поновлення батьківських прав буде неможливим. Також поновлення неможливе, якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття (ч.1-3 ст. 169 Сімейного кодексу України).

Оспорювання батьківства (материнства)

Ч.3 ст.136 СК робить акцент на тому, що до моменту народження дитини, оспорювати батьківство неможна. Оскільки по суті ще нічого заперечувати.

Граничним моментом, до якого ще можна оспорити батьківство, є повноліття дитини.

Судове визнання батьківства

 У випадку, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, відповідно до ч. 2 статті 125 Сімейного кодексу України походження дитини від батька визначається або за спільною за заявою матері та батька дитини або за рішенням суду.

Слід розуміти, що окремо від визнання батьківства дитини в праві України є специфічна процедура встановлення факту батьківства в судовому порядку, яка відрізняється від визнання батьківства в судовому порядку тим, що така процедура зазвичай застосовується у разі відсутності спору щодо батьківства дитини або у разі смерті фактичного батька дитини до моменту народження дитини. Рішенням суду може також бути встановлений й факт материнства, ця процедура зазвичай застосовується у разі смерті жінки до моменту реєстрації дитини, у випадку, коли за життя жінка вважала себе матір’ю дитини та при відсутності спору щодо материнства цієї жінки (зазвичай це випадки народження і виховання дитини в парах, що свідомо відмовляються реєструвати дитину по релігійним чи іншим переконанням).

Але в більшості випадків в судах проходять спори щодо визнання батьківства батька. І самим важливим доказом стає результат судово-біологічної (судово-генетичної) експертиза, яка призначається за ухвалою суду на підставі заяв осіб, які беруть участь у справі. При цьому чинне процесуальне законодавство вводить імперативні приписи, що, у випадку, коли сторона ухиляється від проведення такої експертизи, суд повинен трактувати такі дії як факт, що результат експертизи свідчив би не на користь особи, що ухиляється. Така диспозиція закону дозволяє уникнути зловживань, наприклад, матері, яка відмовляється визнавати певного мужчину батьком дитини і перешкоджає відбору біологічного матеріалу у дитини, чи, навпаки, батько не визнає своє батьківство і не надає біологічного матеріалу на дослідження.

Визнання батьківства дитини в Україні: Юридичні аспекти

Сучасний розвиток світу характеризується активною міграцією людей. Люди активно переміщується світом, заводять стосунки, інколи укладають офіційні шлюби, заводять спільних дітей і т.д.. Такі тенденції не оминули й Україну. При активній міграції не поодинокими є випадки, коли на момент народження дитини батько не перебуває в країні народження, а тому матері не завжди можуть зареєструвати батька батьком дитини при народженні. Що ж робити тим батькам, які не були в момент народження дитини записані в свідоцтво про народження? Відповідь: визнавати своє батьківство.

Визнання батьківства — це волевиявлення особи, яка вважає себе батьком дитини і це одне з найактуальніших питань у сімейному праві України. Адже факт походження дитини від даного чоловіка спричиняє необхідність виконання обов‘язків батька, визначених українським законодавством. За загальним правилом, у випадку, коли мати і батько перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі, презумується, що дитина походить від подружжя. У випадку, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, відповідно до ч. 2 статті 125 Сімейного кодексу України походження дитини від батька визначається або за спільною за заявою матері та батька дитини або за рішенням суду.

Заява про визнання батьківства може бути подана як особисто батьком, так і через представника, повноваження якого мають бути нотаріально засвідчені, або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. У випадку, коли подати спільну заяву батьків неможливо, в тому числі у випадку, коли один з батьків, наприклад – матір, заперечує батьківство батька, або коли матір вже внесла в свідоцтво про народження дитини відомості, що батько відсутній, єдиним виходом буде суд. В суді підставою для визнання батьківства за певною особою є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Це можуть бути як свідчення тісних тривалих стосунків батьків, генетичні тести, тощо. Крім батька, позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Слід розуміти, що окремо від визнання батьківства дитини в праві України є специфічна процедура встановлення факту батьківства в судовому порядку, яка відрізняється від визнання батьківства в судовому порядку тим, що така процедура зазвичай застосовується у разі відсутності спору щодо батьківства дитини або у разі смерті фактичного батька дитини до моменту народження дитини. Рішенням суду може також бути встановлений й факт материнства, ця процедура зазвичай застосовується у разі смерті жінки до моменту реєстрації дитини, у випадку, коли за життя жінка вважала себе матір’ю дитини та при відсутності спору щодо материнства цієї жінки (зазвичай це випадки народження і виховання дитини в парах, що свідомо відмовляються реєструвати дитину по релігійним чи іншим переконанням).

Але в більшості випадків в судах проходять спори щодо визнання батьківства батька. І самим важливим доказом стає результат судово-біологічної (судово-генетичної) експертиза, яка призначається за ухвалою суду на підставі заяв осіб, які беруть участь у справі. При цьому чинне процесуальне законодавство вводить імперативні приписи, що, у випадку, коли сторона ухиляється від проведення такої експертизи, суд повинен трактувати такі дії як факт, що результат експертизи свідчив би не на користь особи, що ухиляється. Така диспозиція закону дозволяє уникнути зловживань, наприклад, матері, яка відмовляється визнавати певного мужчину батьком дитини і перешкоджає відбору біологічного матеріалу у дитини, чи, навпаки, батько не визнає своє батьківство і не надає біологічного матеріалу на дослідження.

Слід знати, що суд може визнати батьківство в будь-який час після народження дитини. Це пов’язано з тим, що чинним законодавством України на позови про визнання батьківства не встановлюється строк позовної давності. Винятком є ситуація, коли особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право протягом 1 року з дня, коли вона дізналася або могла дізнатися про своє батьківство, пред’явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. Ця норма закону є новелою в українському праві. Специфікою таких справ є те, що батьківство чоловіка матері дитини презюмується, а тому він не зобов’язаний доводити своє батьківство. Таким чином тягар доведення свого батьківства, тобто спростування презумпції шлюбного батьківства, лежить на позивачеві, а мати дитини має право брати участь у справі виключно як третя особа на стороні відповідача.

Добровільне визнання батьківства

Добровільне встановлення батьківства. Якщо дитина народжена матір'ю, яка не перебуває у шлюбі, батьківство може бути встановлено шляхом подачі в орган загсу батьком і матір'ю дитини спільної заяви (п. 3 ст. 48 СК). У подібній ситуації це найпростіший спосіб встановлення батьківства, що передбачає добровільне визнання батьківства виключає можливі колізії і спори між батьками дитини щодо її походження. При такому шляху встановлення батьківства чоловік (батько дитини) виражає волю, спрямовану на визнання дитини народилися від нього, тобто своїм сином (дочкою), а мати дитини дає згоду на визнання його батьківства. Добровільне встановлення батьківства - це юридичний акт батька дитини, який не перебуває у шлюбі з його матір'ю. Він спрямований на виникнення правовідносин між батьком і дитиною. Як всякий юридичний акт, встановлення батьківства передбачає наявність у суб'єкта, який його здійснює, відповідного рівня свідомості і волі. Звідси випливає, що особа, визнана судом недієздатним внаслідок психічного розладу, не може добровільно визнати своє батьківство. Не допускається встановлення батьківства і за заявою опікуна особи, визнаної недієздатною, так як визнання батьківства - це волевиявлення особистого характеру. Обмеження на добровільне визнання батьківства з боку недієздатних осіб не поширюється на неповнолітніх громадян і громадян, обмежених судом в дієздатності. В п. 3 ст. 62 СК прямо передбачено право неповнолітнього батька визнавати своє батьківство. Обмеження ж дієздатності громадянина зачіпає тільки сферу його майнових прав, але не його права у сфері особистих немайнових відносин, у тому числі сімейних. 

Розірвання шлюбу як юридичний факт викликає певні юридичні наслідки. Між подружжям припиняються особисті права та обов'язки (статті 51, 52, 54, 55, 56 СК). Відповідно до ст. 113 СК після розірвання шлюбу особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище. Для вирішення цього питання згода іншого з подружжя не потрібна. Після розірвання шлюбу та одержання відповідного свідоцтва особа має право на повторний шлюб (ст. 116 СК України). Зрозуміло, що в один і той самий час особа може знаходитися лише в одному шлюбі, в цьому знаходить своє втілення принцип моногамії. Тому особа може набути права на шлюб тільки після припинення попереднього шлюбу, що має бути підтверджено відповідним Свідоцтвом про розірвання шлюбу. З припиненням шлюбу закон пов'я: зує питання щодо визначення походження дитини. Так, відповідно до ч. 2 ст. 122 СК вважається, що дитина походить від подружжя, якщо вона народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу. Після цього колишній чоловік жінки не може бути записаний як батько дитини в Книзі реєстрації народжень.

З припиненням шлюбу закон пов'язує також виникнення у подружжя права на утримання. Відповідно до ч. 2 ст. 76 СК після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік або дружина може надавати матеріальну допомогу. Крім того, особа має право на утримання, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка або жінки під час шлюбу.

Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільної сумісної власності подружжя. Речі, набуті кожною особою після розірвання шлюбу, належать їй на праві приватної власності. Ра: зом із тим, особливістю відносин колишнього подружжя є те, що стосовно майна, яке було набуто під час шлюбу, режим спільної сумісної власності зберігається до часу поділу майна.

Суттєвою новелою нового СК України є введення інституту окремого проживання подружжя (ст. 119 СК), або сепарації. Радянське сімейне законодавство не закріплювало положень щодо цього питання, хоча факт роздільного проживання подружжя брався судами до уваги під час поділу їхнього майна (ч. 2 ст. 28 КпШС України). Інститут роздільного проживання відомий зарубіжним правовим порядкам.
Режим окремого проживання подружжя може бути встановлено судом: а) за взаємною заявою подружжя, коли чоловік і жінка не можуть проживати разом і згодні щодо встановлення такого режиму. Це може бути викликано певними проблемами в сім'ї, коли подружжя ще остаточно не вирішило питання про розірвання шлюбу і бажають перевірити свої почуття, з'ясувати подальші наміри щодо збереження або незбереження сім'ї; б) за позовом одного з подружжя у разі небажання дружини або чоловіка проживати спільно. В даному випадку ініціатором роздільного, проживання виступає лише один із подружжя (ч. 1 ст. 119 СК).
Відповідно до ч. 2 ст. 120 СК у разі встановлення режиму окремого проживання виникають такі наслідки: майно, що його буде набуто в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка; дружина, чоловік можуть усиновити дитину без згоди другого з подружжя.
Указана норма передбачає дуже важливі наслідки особистого та майнового характеру.

Так, при окремому проживанні припиняється режим спільної сумісної власності подружжя, не діють правила, які встановлені законом щодо їх майна. Утім, сторони мають право положення п. 1 ч. 2 ст. 120 СК щодо майна, яке буде набуто при окремому проживанні подружжя, замінити шлюбним договором. Це випливає з ч. 1 ст. 120 СК, де, зокрема, вказано, що встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов'язків подружжя, які встановлені шлюбним договором. Це означає, що подружжя може звернутися до суду із заявою про встановлення режиму окремого проживання та до нотаріуса про посвідчення шлюбного договору, в якому будуть встановлені правила щодо правового режиму їхнього майна. В договорі вони можуть, наприклад, вказати, що окремі речі, які сторони набуватимуть під час окремого проживання, будуть складати їх спільну (сумісну або часткову власність), спільне майно, набуте під час шлюбу та продане під час окремого проживання, буде належати одному з подружжя, передбачити інші моменти.
Особисті стосунки подружжя, врегульовані ст. 120 СК, пов'язані з визначенням походження дитини, яка була народжена дружиною після спливу десяти місяців після встановлення режиму окремого проживання, та порядком усиновлення дитини одним із подружжя. СК не містить вказівки щодо інших особистих прав та обов'язків подружжя у цей період. У формальному розумінні це означає, що такі права й обов'язки подружжя зберігаються.

У випадку, коли подружжя має неповнолітніх дітей, або один з подружжя заперечує проти розірвання шлюбу,  шлюб може бути розірваний лише у судовому порядку.

Розірвання шлюбу  в судовому порядку здійснюється на підставі поданої заяви

Розірвання шлюбу через органи ДРАЦСу

Розірвання шлюбу в органах РАГСу за спільною заявою обох з подружжя.

Згідно ст.41 при взаємній згоді на розірвання шлюбу подружжя, що не мають неповнолітніх дітей, розірвання шлюбу виробляється в органах реєстрації актів цивільного стану...

Реєстрація розірвання шлюбу при взаємній згоді подружжя виробляється на підставі їхньої заяви, у якої повинно бути зазначене про відсутність у них неповнолітніх дітей. У цьому випадку оформлення розлучення і видача дружинам свідчення про розірвання шлюбу відбувається по закінченні місячного терміну з дня подачі заяви про розлучення. Цей термін установлений для того, щоб запобігти розірвання шлюбу під впливом хвилинної сварки.

Реєстрація розірвання шлюбу за взаємною заявою подружжя передбачає особисту присутність кожного з них або ж письмове підтвердження про згоду того з подружжя, що відсутній на реєстрації розірвання шлюбу.

Реєстрація розірвання шлюбу може бути зроблена при відсутності одного з подружжя, якщо він з поважної причини (важка хвороба, служба в армії, довгострокове відрядження й ін.) не може з'явитися в орган Рагсу. Однак, при цьому від його імені в орган Рагсу повинна бути подана заява, що підтверджує його згоду на розлучення і містить прохання про розірвання шлюбу в його відсутність.

У випадку, коли подружжя з поважної причини не можуть з'явитися в орган Рагсу для реєстрації розлучення у встановлений день, то реєстрація на їхнє прохання переноситься на інший день. Термін переносу реєстрації розірвання шлюбу не може перевищувати одного року з дня подачі заяви.

Якщо ж причина неявки визнана неповажною (це питання зважується начальником відділу реєстрації актів громадянського стану), а бажання подружжя розірвати шлюб не змінилося, то вони можуть знову подати заяву про розлучення в орган Рагсу, що знов-таки призначає місячний термін для реєстрації розірвання шлюбу. ,

За реєстрацію розводу сплачується державне мито в сумі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян одним з чи подружжя спільно (за домовленістю між ними), після чого їм видається свідчення про розірвання шлюбу, а також робиться відповідна відмітка в паспорті.

Відповідно до законодавства (ст. 104 СК), шлюб припиняється за однією з двох підстав: а) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим; б) внаслідок розірвання шлюбу.

Якщо шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим, припинення шлюбу не потребує спеціального оформлення. Відповідні права та обов'язки в цьому випадку виникають або припиняються внаслідок самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті, яка проведена відповідно до цивільного законодавства, і отримання свідоцтва про смерть, є достатнім підтвердженням припинення шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою підста: вою виникнення юридичних наслідків є відповідне рішення суду щодо оголошення особи померлою, яке набрало чинність.

Правові наслідки недійсності шлюбу

Правові наслідки визнання шлюбу недійсним визначені в ст. 45 Сімейного кодексу України і полягають у тому, що визнання шлюбу недійним анулює всі правові наслідки шлюбу, тобто ніяких прав та обов’язків між особами, що уклали шлюб, не виникає. При цьому права і обов’язки анулюються не на майбутнє, а з дня укладання такого шлюбу.Суть інституту визнання шлюбу недійсним полягає в тому, що він не лише припиняє правовідносини, які можуть виникнути в майбутньому ( це має місце і при розірванні шлюбу), а й поновлює те становище, яке існувало до укладення шлюбу.

Перебування у недійсному шлюбі - це правопорушення, що триває. Визнання шлюбу недійсним є санкцією за протиправну поведінку. У тих випадках, коли обидва з подружжя або один з них діяли винно, це може бути захід відповідальності. У разі ж відсутності вини осіб, які зареєстрували недійсний шлюб – захід захисту.

Правові наслідки визнання шлюбу недійсним визначені в ст. 45 Сімейного кодексу України і полягають у тому, що визнання шлюбу недійним анулює всі правові наслідки шлюбу, тобто ніяких прав та обов’язків між особами, що уклали шлюб, не виникає. При цьому права і обов’язки анулюються не на майбутнє, а з дня укладання такого шлюбу.

Негативні правові наслідки визнання шлюбу недійсним цілком обґрунтовані, якщо особи, які укладають шлюб, вчиняють протиправні дії. Застосування санкцій до осіб, які свідомо порушують чинне сімейне законодавство ( наприклад, не розриваючи попередній шлюб, укладають новий; реєструють шлюб без наміру створити сім»ю тощо), є виправданим.

По - перше, до майна, набутого такими особами в шлюбі, застосовуються не норми сімейного права щодо спільної власності подружжя, а норми цивільного законодавства щодо спільної часткової власності, тобто розмір часток на майно визначається відповідно до участі таких осіб своєю працею і коштами у придбанні майна. Частка кожного з подружжя щодо такого майна може бути визначена угодою або рішенням суду.

По – друге, той з подружжя, який обрав прізвище іншого з подружжя, або спільне прізвище, вважається таким, що іменується цим прізвищем без достатньої правової підстави і зобов’язаний повернутися до свого дошлюбного прізвища. По – третє, один з подружжя, який є непрацездатним, позбавляється права на отримання аліментів від іншого з подружжя. Сума вже одержаних аліментів вважається такою, що одержана без достатньої правової підстави, і підлягає поверненню відповідно до Цивільного кодексу України, але не більш як за останні три роки.

По – четверта, особі, яка вселилася у житлове приміщення іншої особи у зв»язку з реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набуває права на проживання у ньому і може бути виселена.

Недійсність шлюбу обумовлює і недійсність укладеного шлюбного договору з моменту його укладення.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в такому шлюбі. Щодо таких дітей зберігається презумпція батьківства чоловіка, якщо дитина народилася під час шлюбу чи протягом десяти місяців після визнання такого шлюбу недійсним.

Застосування ст. 45 Сімейного кодексу України має на меті, перш за все, захист інтересів одного з подружжя, в вже в другу чергу – покарання винної особи.

Застосування таких санкцій не може бути справедливим, якщо один із подружжя не знав і не міг знати про наявність тих обставин, які перешкоджають укладанню шлюбу. Так, один з подружжя міг дійсно бажати створити сім»ю, не маючи гадки, що наречений або наречена не розірвав(ла) попередній шлюб, уклав(ла) шлюб, належним чином виконував свої подружні обов’язки.

Скасування права на аліменти може позбавити непрацездатного з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, можливості отримати кошти для існування.

Автоматичне застосування правових наслідків, пов’язаних з визнанням шлюбу недійсним, суперечило б засадам, на яких побудоване сімейне законодавство, принципам справедливості.

Усі правові наслідки укладання шлюбу анулюються тільки на підставі судового рішення про визнання шлюбу недійсним. Жоден інший орган, крім суду, неправомочний розглядати справу про визнання шлюбу недійсним.

Поняття, підстави та порядок визнання шлюбу недійсним

4. Недійсність шлюбу

У разі, якщо при реєстрації шлюбу були порушені умови його укладання або знехтуванні перешкоди, то такий шлюб є або може бути визнаний судом недійсним (про умови дійсності шлюбу та перешкоди до його укладання було зазначено вище). Недійсність шлюбу означає, що у осіб, які такий шлюб зареєстрували не виникає жодних прав та обов’язків подружжя, ніяких наслідків не буде, крім тих, які пов’язані із недійсністю шлюбу (про чотири таких наслідків буде зазначено нижче).

1. Автоматичне визнання шлюбу недійсним – не потрібно звертатися до суду (стаття 39 СК). Актовий запис про такий шлюб анулюється органом РАЦСу на підставі документів, що доводять наявність перешкод до укладання шлюбу на момент його реєстрації.
Це такі випадку (їх три):
– особа, з якою було зареєстровано шлюб,на момент реєстрації шлюбу була визнана судом недієздатною (як доказ цього факту подається рішення суду про визнання особи недієздатною);
– особи, які зареєстрували шлюб, є родичами прямої лінії споріднення, а також рідними братом та сестрою (доказом є свідоцтва про народження);
– особа, яка зареєструвала шлюб, на момент реєстрації шлюбу перебувала в іншому зареєстрованому шлюбі (доказ – свідоцтво про шлюб).
Ви бачите, що зазначені підстави визнання шлюбу недійсним, є безспірними. Тому законодавство не передбачає процедури звернення до суду.

В інших випадках рішення про визнання шлюбу недійсним приймає суд. Для того, щоб суд розглянув цю справу подається позовна заява. Має право її подати дружина або чоловік, інші особи, права яких порушенні укладанням цього шлюбу (наприклад, спадкоємці одного із подружжя), прокурор, орган опіки та піклування, інші особи, зазначені в статті 42 СК. Розгляд справи відбувається у позовному провадженні (це означає, що між сторонами справи (позивачем та відповідачем існує спір, вирішити який покликаний суд, для процесу характерна змагальність сторін, кожна сторона доводить ті обставини, на які вона посилається). Смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним (ст..43 СК). Це означає, що якщо, наприклад, старенький хворий батько за місяць до смерті уклав шлюб із жіночкою молодшою за нього, з якою вони познайомилися за тиждень до реєстрації шлюбу, вона не надавала йому необхідної допомоги, мають місце ознаки фіктивності укладання шлюбу (відсутність наміру створення сім’ї з її сторони). Діти після смерті батька можуть звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним (відповідачем по справі буде дружина).

2. Суд обов’язково визнає шлюб недійсним, якщо встановить такі обставини (стаття 40 СК) – їх 2:
– на момент реєстрації шлюбу була відсутня згода жінки або чоловіка на реєстрацію шлюбу (був вчинений тиск, особа перебувала у стані алкогольного сп’яніння, був наявний тимчасовий психічний розлад). Якщо ці обставини будуть встановлені, то суд винесе рішення про визнання шлюбу недійсним. Якщо в ході судового засідання з’ясується, що дійсно такі обставини мали місце на момент реєстрації шлюбу, але на момент розгляду спору сторони живуть як повноцінне подружжя і обидва бажають, щоб їх шлюб був дійсним, то суд не визнає такий шлюб недійсним.
– на момент реєстрації сторони не мали наміру створювати сім’ю (фіктивний шлюб). Наприклад, обидві сторони або лише чоловік чи жінка моли намір зареєструвати шлюб з іншою метою, аніж створення сім’ї – стати на чергу осіб, які потребують поліпшення житлових умов у зв’язку із збільшенням сім’ї, спростити процедуру отримання візи чи права на проживання в країні, тощо. Аналогічно як і з першим випадком, якщо суд з’ясує, що на момент розгляду справи «фіктивність» відпала і чоловік та жінка створили повноцінну сім’ю – суд не визнає такий шлюб недійсним.

3. Суд може визнати шлюб недійсним (ст.41 СК). Підстави (їх 4):
– шлюб зареєстровано між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, у разі, якщо усиновлення не було скасоване;
– шлюб уклали двоюрідні брат та сестра, або тітка, дядько та племінник, племінниця;
– шлюб укладено з особою, яка не досягла шлюбного віку
В разі наявності цих підстав, але за умови, що у цих осіб народилася дитина, чи жінка вагітна, або особа досягла шлюбного віку на момент розгляду справи – суд не має права визнати такий шлюб недійсним.
– шлюб укладено з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя та (або) їхніх нащадків.
При винесенні рішення про визнання шлюбу недійсним з підстав, зазначених вище, суд з’ясовує характер відносин, які склалися між особами, які уклали шлюб, наскільки укладанням шлюбу порушені їхні права, тривалість їхнього спільного проживання – і лише тоді приймає рішення про визнання шлюбу недійсним. Так, якщо особа при реєстрації шлюбу приховала свою тяжку хворобу, але після того, як відомості про неї стали відомі пройшло багато часу, відносини між подружжям були нормальними – відповідно суд може не задовільнити позов про визнання шлюбу недійсним.