Встановлення та припинення опіки над дітьми

Встановлення опіки та піклування — це влаштування дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім’ї громадян України, які перебувають переважно в сімейних, родинних відносинах із цими дітьми з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку, захисту їх прав та інтересів (постанова Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 року №866 «питання діяльності органів опіки та піклування, пов‘язані із захистом прав дитини»). 

 Опікуни, піклувальники є законними представниками інтересів дитини без спеціальних на те повноважень, несуть відповідальність за життя, здоров’я, фізичний і психічний розвиток дитини, яка знаходяться під їх опікою, піклуванням. 

 Опікуни, піклувальники зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти, двічі на рік здійснювати повне медичне обстеження підопічного. 

 Оформлення над дитиною опіки та піклування, права та обов’язки опікунів, піклувальників регулюються Сімейним і Цивільним кодексами України. Сімейний кодекс містить положення щодо оформлення опіки, піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, Цивільний кодекс визначає ці питання більш широко, враховуючи потребу захисту прав недієздатних та обмежено дієздатних громадян. 

 Опіка встановлюється над дітьми, які не досягли чотирнадцяти років, а піклування — над дітьми віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

 Над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, опіка, піклування встановлюється органами опіки та піклування або судом.

 Відповідно до статті 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» (від 13 січня 2005 року № 2342-IV) органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад.

 Безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладено на служби у справах дітей.

Опікуном, піклувальником може бути повнолітня дієздатна особа. При призначенні опікуна, піклувальника враховуються особисті якості особи, її ставлення до дитини (Сімейний кодекс, стаття 244). Однією з умов оформлення опіки є бажання самої дитини щодо призначення певної особи її опікуном, піклувальником. Переважне право серед кількох осіб, які бажають стати опікунами чи піклувальниками щодо однієї й тієї самої дитини, надається: її родичам незалежно від місця їх проживання; особам, у сім’ї яких проживає дитина на момент, коли виникають підстави для встановлення над нею опіки або піклування. Особи,  в сім'ї  яких влаштовуються діти-сироти та діти, позбавлені  батьківського  піклування,   зобов'язані пройти  за направленням  служб у  справах дітей курс  навчання  з проблем виховання  таких  дітей (за  винятком осіб, які бажають усиновити дитину)  в  центрі соціальних  служб  для сім'ї, дітей та молоді

 Не може бути опікуном, піклувальником особа, яка зловживає алкоголем, наркотичними засобами, позбавлена батьківських прав, а також інтереси якої суперечать інтересам дитини.

 Якщо дитина постійно проживає в дитячому закладі або закладі охорони здоров’я, то відповідно до статті 245 Сімейного кодексу України функції опікуна та піклувальника щодо неї здійснюються адміністрацією закладу.

 Дитина, над якою встановлено опіку, піклування, не втрачає статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, що передбачає державні пільги, передбачені для такої категорії дітей. За такими дітьми зберігається право на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, на відшкодування у зв’язку з втратою годувальника. Дитина, яка виховується в сім’ї, має право на захист від зловживань з боку опікуна, піклувальника.

Відповідно до Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, становить два прожиткових мінімумів для дітей відповідного віку (з 01.01.2009 року). 

 До прав опікунів, піклувальників віднесено самостійне визначення методів виховання дитини, причому це право обмежене — відповідно до статті 249 Сімейного кодексу України має також враховуватися думка дитини й рекомендації органу опіки та піклування.

 Контроль за умовами утримання, виховання, навчання дитини, над якою оформлено опіку, піклування, покладається на органи опіки та піклування.

 Звільнення опікуна або піклувальника здійснюється рішенням органу опіки та піклування за його бажанням або в разі невиконання ним своїх обов’язків, при влаштуванні вихованця до державного закладу або коли стосунки між вихователем та вихованцем не дозволяють здійснювати піклування рішенням суду.

 У випадку невиконання опікунами, піклувальниками обов’язків і за умови настання тяжких наслідків винні особи несуть кримінальну відповідальність.

 Згідно зі ст. 250 Сімейного кодексу України опіка, піклування над дитиною припиняється у випадках, встановлених Цивільним кодексом України (статті75,  76, 77).

Таким чином, встановлення опіки та піклування — це юридичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення опікуна (піклувальника) (ч. 1 ст. 244 СК) та рішення органу опіки та піклування (ст. 61 ЦК), або рішення суду

Опіка припиняється у разі: 

 передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

досягнення підопічним 14 років У цьому разі особа, яка здійснювала обов’язки опікуна, стає    піклувальником без спеціального рішення щодо цього. 

Піклування припиняється у разі: 

 досягнення фізичною особою повноліття;

реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; 

надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.  

Скасування усиновлення – результат невиконання усиновлювачем своїх батьківських обов’язків. Підставою може бути жорстоке поводження з дитиною, аморальна поведінка, яка може мати негативний вплив на духовний розвиток дитини, тривале спільне непроживання з дитиною й інші обставини, які засвідчують невідповідність усиновлення інтересам усиновленої особи або усиновлювача. Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду й за відсутності в діях усиновлювача протиправної поведінки (п. 2 ч. 1 ст. 238 СК). Справи про скасування усиновлення, як і справи про виз­нання усиновлення недійсним, вирішуються в порядку позовного провадження з обов’язковою участю органу опіки й піклування (ч. 4 ст. 19 СК). 
– результат невиконання усиновлювачем своїх батьківських обов’язків. Підставою може бути жорстоке поводження з дитиною, аморальна поведінка, яка може мати негативний вплив на духовний розвиток дитини, тривале спільне непроживання з дитиною й інші обставини, які засвідчують невідповідність усиновлення інтересам усиновленої особи або усиновлювача. Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду й за відсутності в діях усиновлювача протиправної поведінки (п. 2 ч. 1 ст. 238 СК). Справи про скасування усиновлення, як і справи про визнання усиновлення недійсним, вирішуються в порядку позовного провадження з обов’язковою участю органу опіки й піклування (ч. 4 ст. 19 СК). 
Вітчизняне законодавство не встановлює строку позовної давності для вимог про скасування усиновлення. Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття (ч. 2 ст. 238 СК), виняток можливий, якщо протиправна поведінка усиновленого або усиновлювача загрожує життю, здоров’ю усиновлювача, усиновленого чи інших членів сім’ї.

Рішення суду про скасування усиновлення не має зворотної сили й із моменту набрання чинності припиняє права й обов’язки, які виникли у зв’язку з усиновленням між дитиною й усиновлювачем і його родичами. Дитина може бути передана, за бажанням батьків або інших родичів, їм, а якщо це неможливо, – органові опіки й піклування (ч. 3 ст. 239 СК). Якщо усиновлення скасовано на тій підставі, що воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання й після скасування усиновлення дитина не повертається батькам, то за нею зберігається право на проживання в житловому приміщенні, у якому вона проживала після усиновлення (ч. 4 ст. 239 СК). У разі скасування усиновлення деякі права усиновленої дитини й обов’язки усиновлювача можуть бути збережені за рішенням суду. 

Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення, як і після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення недійсним, суд у місячний строк зобов’язаний надіслати копію рішення державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини, який на підставі рішення суду про скасування усиновлення або визнання його недійсним вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини. Альтернативою скасування усиновлення є позбавлення уси­новлювача батьківських прав (ст. 242 СК).

Визнання усиновлення недійсним

Недійсність усиновлення – наслідок недотримання вимог закону при постановленні судом рішення про усиновлення. Підставою для цього може бути відсутність згоди рідних матері, батька дитини, згоди дитини, подання фіктивних документів, а також фіктивність усиновлення (ст. 236 СК). Усиновлення визнається недійсним не шляхом скасування рішення суду, яким усиновлення було здійснене, а в спеціальному судовому процесі. 
– наслідок недотримання вимог закону при постановленні судом рішення про усиновлення. Підставою для цього може бути відсутність згоди рідних матері, батька дитини, згоди дитини, подання фіктивних документів, а також фіктивність усиновлення (ст. 236 СК). Усиновлення визнається недійсним не шляхом скасування рішення суду, яким усиновлення було здійснене, а в спеціальному судовому процесі. 

Таємниця усиновлення

Новелою в законодавстві стало введення в новому СК України положення про те, що дитина, яка усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадця- ти років на одержання інформації щодо свого усиновлення.  

Усиновлювачі. Позбавлення усиновлювача батьківських прав

Згідно зі статтею 211 Сімейного Кодексу усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не молодша двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. Також законодавець дає вичерпний перелік осіб не можуть бути усиновлювачами, цей перелік ми можемо побачити в статті 212 Сімейного Кодексу. 
Отже, не можуть бути усиновлювачами: обмежені у дієздатності, визнані недієздатними, позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені, особи,які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. 
Відповідно до ст. 224 Сімейного Кодексу України суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення. Зокрема: стан здоров’я та матеріальне положення особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини; мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо один із подружжя подав заяву про усиновлення; взаємовідповідальність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується вже дитиною; особу дитини та стан її здоров’я; ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити. 
Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішення суду про усиновлення що зазначено в статті 225 Сімейного Кодексу. За бажанням усиновлювача державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду свідоцтво про усиновлення та нове свідоцтво про народження дитини. 

Усиновлювач може бути позбавлений батьківських прав ли­ше у судовому порядку.

Для застосування до усиновлювача такої правової санкції необхідно, щоб він на підставі рішення суду про усиновлення був записаний у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком усиновленої ним дитини.

Крім того, усиновлювач може бути позбавлений батьків­ських прав лише за наявності однієї з передбачених законом підстав (див. коментар до ст. 164).

При позбавленні усиновлювача батьківських прав настають наслідки, передбачені ст. 166 СК (див. коментар до неї).

Поняття та процедура усиновлення

Усиновлення – це акт, породжений рішенням суду, який полягає в прийнятті усиновлювачем особи у свою сім’ю на правах сина чи дочки. СК встановлює особливі правила усиновлення: дитини, яку не забрали з пологового будинку (ч. 1 ст. 209 СК); дитини, яку було знайдено (ч. 2 ст. 209 СК); усиновлення братів і сестер (ч. 1 ст. 230 СК); повнолітньої особи (ч. 2 ст. 208 СК). Процедура усиновлення регулюється ст. 251-255 ЦПК України. Необхідними умовами усиновлення є згода всіх передбачених законом осіб: самої дитини чи повнолітньої особи, яка усиновлюються (ст. 218 СК), батьків дитини або осіб, які замінюють батьків (ст. 217 СК), дружини (чоловіка) усиновлювача.
– це акт, породжений рішенням суду, який полягає в прийнятті усиновлювачем особи у свою сім’ю на правах сина чи дочки. СК встановлює особливі правила усиновлення: дитини, яку не забрали з пологового будинку (ч. 1 ст. 209 СК); дитини, яку було знайдено (ч. 2 ст. 209 СК); усиновлення братів і сестер (ч. 1 ст. 230 СК); повно­літньої особи (ч. 2 ст. 208 СК). Процедура усиновлення регулюється ст. 251-255 ЦПК України. Необхідними умовами усиновлення є згода всіх передбачених законом осіб: самої дитини чи повнолітньої особи, яка усиновлюються (ст. 218 СК), батьків дитини або осіб, які замінюють батьків (ст. 217 СК), дружини (чоловіка) усиновлювача. 
Сімейне законодавство називає лише декілька випадків, коли усинов­лення може бути здійснене без згоди батьків: якщо вони невідомі; визнані безвісно відсутніми; визнані недієздатними; позбавлені батьківських прав (ст. 219 СК). Для усиновлення дитини, позбавленої батьківського піклування, необхідно одержати згоду її опікуна або піклувальника (ст. 221 СК), закладу охорони здоров’я або навчального закладу, у якому перебуває дитина (ст. 222 СК). 

Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов’язковою участю заявника, органу опіки й піклування, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров’я усвідомлює факт усиновлення. Перелік обставин, які мають істотне значення і які обов’язково мають бути враховані судом при ухваленні рішення про усиновлення, визначено ст. 224 СК.

У процесі усиновлення можуть бути виконані спеціальні дії, спрямовані на збереження таємниці усиновлення (ч. 1 ст. 229 СК, ст.ст. 228, 230, 231 СК, ч. 3 ст. 254 ЦПК). За розголошення таємниці усиновлення передбачено кримінальну відповідальність (ст. 168 КК). Особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею 14 років на одержання інформації про своє усиновлення (ч. 3 ст. 226 СК).

Кодекс встановлює вимоги, яким має відповідати особа, яка бажає усиновити дитину. Ст. 212 СК визначає перелік осіб, які не можуть бути усиновлювачами. Якщо особи, які не перебувають у шлюбі між собою, проживають однією сім’єю, суд може ухвалити рішення про усиновлення ними дитини (ч. 4 ст. 211 СК). Якщо дитина має лише матір (батька), вона не може бути усиновлена чоловіком (жінкою), із яким її мати (батько) не перебуває у шлюбі. Якщо такі особи про­живають однією сім’єю, суд може ухвалити рішення про усиновлення ними дитини (ч. 5 ст. 211 СК).

З моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові й майнові права й обов’язки між особою, яка усиновлена, усиновлювачем і його родичами за походженням (ч. 3 ст. 232 СК). За певних умов СК (ч. 2 ст. 232) допускає «неповне усиновлення».

Добровільний порядок надання утримання. Аліментні договори

Правила щодо регулювання відносини подружжя з надання утримання містяться у Главі 9 СК України. Новелою Кодексу є те, що аліментні відносини регулюються не тільки нормами імперативного характеру. В СК передбачено право суб’єктів аліментних зобов’язань впорядковувати свої відносини щодо надання утримання за допомогою договору, тобто самостійно визначати обсяг та зміст своїх прав і обов'язків.

Подружжя може укладати такі поіменовані договори щодо надання утримання (аліментні договори):

а) договір подружжя про надання утримання (ст. 78 СК);

б) договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання разової грошової допомоги (ст. 89 СК);

в) договір довічного утримання (ст. 747 ЦК);

г) спадковий договір (ст. 1303 ЦК).
       1. Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом.

Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

2. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Примусовий порядок надання утримання
. Відповідно до законодавства існує два порядки виконання обов'язку по утриманню: а) добровільний; б) примусовий. Якщо між подружжям нормальні сімейні зв'язки не порушено, дружина та чоловік матеріально підтримують один одного і обов'язок по утриманню непрацездатної особи, у разі його виникнення, виконується добровільно. Фактичні дії з виконання цього обов'язку можуть полягати у придбанні продуктів харчування, одягу, іншого майна, матеріальному забезпеченні процесу видужання тощо. В усякому разі до виникнення спору обов'язок вважається таким, що виконується добровільно. Подружжя може, зокрема у випадку, якщо їх відносини ускладнені, врегулювати способи виконання обов'язку по утриманню в договорі (ст. 78, 99 СК України). Сторони можуть домовитися про розмір, періодичність, форму, порядок передання коштів тощо, а також передбачити певні особливості щодо усіх зазначених моментів на випадок утримання як в період шлюбу, так і після його розірвання. Визначаючи розмір коштів на утримання того з подружжя, який є непрацездатним, вони можуть зазначити конкретну суму або частину доходів одного з подружжя. Розмір коштів на утримання може варіюватися залежно від часу (у шлюбі чи після його розірвання), причин виникнення, типу (внаслідок інвалідності чи досягнення пенсійного віку) непрацездатності та інших, передбачених у договорі, умов. В договорі можуть бути закріплені особливості щодо утримання кожного з подружжя - дружини і чоловіка.

 Якщо відносини між подружжям ускладнені, обов'язок по утриманню нерідко не виконується добровільно. У випадку спору щодо надання утримання для виконання обов'язку у примусовому порядку необхідне рішення суду про сплату аліментів. В разі виникнення права на утримання після розірвання шлюбу втручання суду виявляється потрібним в більшості випадків.

Під час шлюбу той з подружжя, хто має право на утримання, зазвичай не звертається до суду з вимогою про сплату аліментів, хоча спір про надання утримання не виключається і протягом спільного проживання. Таку вимогу може бути пред'явлено одночасно з вимогою про розірвання шлюбу, а також зі спливом певного часу після розірвання шлюбу.

Заявлені вимоги щодо стягнення аліментів в разі відмови в позові про розірвання шлюбу, закритті провадження у зв'язку з відмовою від цього позову (а помилково прийняті позови третіх осіб - у будь-якому разі) підлягають виділу зі справи і розглядаються самостійно на загальних підставах.

Аліментне зобов'язання має особистий характер, оскільки суб'єктами його можуть бути тільки особи, що вказані у законі, пов'язані певними зв'язками, що носять сімейний характер.

 особистого характеру аліментного зобов'язання випливає і така його особливість, як безоплатний характер. Тобто надання утримання не створює для особи, що утримує аліменти, ніякого обов'язку щодо аліментозобов'язаної особи. Це випливає з мети аліментного зобов'язання, яка полягає у забезпеченні отримання нужденними членами сім'ї матеріальної допомоги за рахунок інших осіб, що перебувають з ними у сімейно-правових відносинах

З вищезгаданої головної мети випливає також те, що аліментні зобов'язання мають триваючий характер, тобто право на отримання аліментів не погашається давністю, оскільки потреба у матеріальному утриманні об'єктивно існує протягом усього життя людини.

Аліментні зобов'язання відрізняються від інших правовідносин своїм суб'єктним складом, їх учасниками є тільки громадяни і при тому ті, які за загальним правилом є в близькому кровному спорідненні між; собою, у відносинах усиновлення, перебувають чи перебували у шлюбі. І лише в окремих випадках аліментний обов'язок щодо неповнолітніх та непрацездатних членів сім'ї може бути покладений на вітчима, мачуху, пасинків, падчерок та інших осіб.

 сімейне законодавство встановлює:

а) аліментні зобов'язання батьків по відношенню до дітей; б) аліментні зобов'язання дітей щодо їх батьків; в) аліментні зобов'язання подружжя та колишнього подружжя; г) аліментні зобов'язання інших членів сім'ї. Останні, крім того, поділяються на зобов'язання повнолітніх братів і сестер по відношенню до своїх неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх братів і сестер, аліментні зобов'язання дідуся і бабусі по утриманню онуків, аліментні зобов'язання онуків щодо дідусі і бабусі, зобов'язання вихованців щодо своїх фактичних вихователів, зобов'язання пасинків і падчерок за змістом вітчима і мачухи. (Стр.450)

утримання

1. Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. 2. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. 3. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, II чи III групи. 4. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допо­моги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом. 5. Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно по­водився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацез­датним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом. 6. Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з про­типравною поведінкою другого з подружжя, має право на утриман­ня незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексу України.

Під аліментами розуміється утримання, яке одна особа зо­бов'язана надавати іншій особі, з якою вона знаходиться у сімейних правовідносинах, за наявності умов, передбачених за­коном або договором. На думку деяких авторів, поняття "утри­мання" та "аліменти" є тотожними. Стосовно аліментних пра­вовідносин це твердження справедливе. Однак загалом поняття "утримання" ширше за поняття "аліменти". Так, відповідно до договору довічного утримання набувач майна зобов'язаний на­давати відчужувану майна довічне матеріальне забезпечення, тобто утримання (ст. 425 ЦК 1963 р.).

Для сімейних відносин характерним є принцип взаємної мо­ральної та матеріальної підтримки (див. коментар до ч. 4 ст. 55). Це одна з визначальних рис сім'ї. Дружина і чоловік зо­бов'язані матеріально підтримувати одне одного. Як слушно зазначає 3. Ромовська, обов'язок матеріальної підтримки од­ним із подружжя другого виникає з моменту реєстрації шлюбу і має моральний та юридичний характер з моменту появи не­обхідних для цього підстав.

Особливістю аліментних зобов'язань є їх суто особистий харак­тер. Вони не передаються і не відчужуються. Це обумовлює при­пинення зазначених правовідносин у разі смерті будь-кого з їх учасників. Суто особистий характер права на аліменти зумовлює й неприпустимість зарахування аліментних вимог разом з іншими зустрічними вимогами. Аліментні, як й будь-які інші сімейні пра­вовідносини, мають тривалий характер. Тому правомочна особа у будь-який момент має право зажадати сплати аліментів незалежно від того, скільки років минуло з моменту виникнення права на них. До аліментних, як і до більшості сімейних правовідносин, не застосовується позовна давність (ст. 20 СК).

Коментована стаття зобов'язує подружжя матеріально під­тримувати одне одного. Це положення, як вже зазначалося, від­повідає принципу взаємної матеріальної підтримки дружини і чоловіка. Як правило, вони добровільно матеріально підтриму­ють одне одного. Однак у разі відмови одного з подружжя від надання матеріальної допомоги другому з них той, хто потребує її, за наявності певних встановлених законом умов має право на стягнення аліментів у примусовому порядку. Ці умови можуть бути передбачені договором подружжя про надання утримання (див. коментарі до статей 78 і 99). Такою умовою є і наявність зареєстрованого шлюбу, оскільки лише він породжує права та обов'язки подружжя (ч. 1 ст. 36 СК), хоч у статтях 74 і 91 СК передбачені винятки з цього правила. Необхідно також, щоб той з подружжя, хто вимагає аліменти, був непрацездатним і потребував матеріальної допомоги. Потреба у матеріальній до­помозі має юридичне значення лише тоді, коли той з подруж­жя, хто вимагає аліменти, є непрацездатним. Необхідна на­явність обох зазначених умов.

Під потребою у матеріальній допомозі розуміється відсут­ність достатніх засобів для існування. Сам факт нижчого ма­теріального рівня життя того з подружжя, хто вимагає алімен­ти, порівняно з матеріальним рівнем життя другого з подружжя не може бути підставою для визнання цієї особи такою, що по­требує матеріальної допомоги.

Згідно з ч. 4 статті, що коментується, один з подружжя є та­ким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна пла­та, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого за­коном. Непрацездатними визнаються інваліди І, II та III груп й особи, які досягли пенсійного віку.

Для присудження судом одному з подружжя аліментів не­обхідно, щоб непрацездатність і потреба у матеріальній допо­мозі існували на момент розгляду позову. При цьому не має значення, настала непрацездатність до шлюбу чи у період шлю­бу. Нарешті, необхідно, щоб той з подружжя, від якого вимага­ють аліменти, був достатньо матеріально забезпечений, щоб їх сплачувати. Не має значення, чи є той з подружжя, від якого вимагають аліменти, працездатним або непрацездатним. Важ­ливо, щоб він міг надавати матеріальну допомогу.

Таким чином, для виникнення аліментних зобов'язань між подружжям необхідна наявність: 1) зареєстрованого шлюбу; 2) потреби у матеріальній допомозі та непрацездатності того з подружжя, хто вимагає аліменти; 3) матеріальної можливості у того з подружжя, від якого вимагають аліменти, для їх сплати. Зазначені юридичні факти є елементами юридичного складу, необхідного для виникнення аліментних правовідносин між по­дружжям.

Крім того, у шлюбному договорі можуть бути передбачені додаткові умови, за наявності яких один з подружжя буде зо­бов'язаний сплачувати аліменти другому з них (див. коментар до ст. 99).

Деякі автори, наприклад, О. Іоффе, вважають, що для аліментних зобов'язань характерне те, що вони встановлюють­ся за виникнення умов, які породжують необхідність примусо­вого виконання обов'язку одного члена сім'ї щодо надання ут­римання другому. На думку Д. Медведєва, однією з підстав для стягнення аліментів з батьків на утримання неповнолітніх дітей є судове рішення, що набрало сили. З останньою точкою зору погодитись важко, адже позов про стягнення аліментів є не пе­ретворювальним, а позовом про присудження. Він підлягає за­доволенню за наявності фактів, зазначених у законі або дого­ворі. Рішення суду про присудження аліментів не треба вклю­чати до юридичного складу, що породжує аліментні зобов'язан­ня, оскільки воно спрямоване на захист вже існуючого суб'єктивного права, а не на його виникнення.

У літературі спірним є питання про те, чи має право один з подружжя, який тимчасово втратив працездатність, на одержан­ня аліментів від другого з подружжя, якщо він потребує ма­теріальної допомоги, а другий з подружжя спроможний таку до­помогу надавати. Одні автори вважають, що непрацездатність повинна мати стійкий характер. В. Рясенцев також вважає, що у разі тимчасової непрацездатності одного з подружжя він не має права на одержання аліментів від другого з подружжя, оскільки ця непрацездатність рідко породжує потребу у ма­теріальній допомозі. Інші автори дотримуються протилежної думки. Ю. Заїка стверджує, що законодавець не виключає можливості виникнення аліментних зобов'язань при тимча­совій втраті працездатності. Однак він вважає, що у такому разі право на аліменти недоцільне, оскільки фактичне надання до­помоги має місце після одужання та поновлення працездат­ності6. Більш слушною видається перша точка зору.

При тимчасовій непрацездатності одного з подружжя обид­ва з них взаємно зобов'язані брати участь у витратах, пов'яза­них із хворобою чи каліцтвом другого з подружжя (ст. 90 СК). Тому при цьому немає необхідності стягувати аліменти.

На думку Л. Афанасьєвої, якщо один із подружжя е непо­внолітнім, він має право на одержання аліментів від другого з подружжя, оскільки його треба вважати непрацездатним1. З цією точкою зору навряд чи можна погодитися. Адже відповідно до ст. 21 Закону України від 26 квітня 2001 р. "Про охорону дитинства" вік, з якого допускається прийняття дити­ни на роботу, становить 16 років. Діти, які досягли 15-річного віку, можуть прийматися на роботу, яка не шкодить їх здоров'ю та навчанню, за згодою одного з батьків або особи, яка їх заміняє. Отже, вік трудового повноліття — 16 років. Тому той з подружжя, хто є неповнолітнім і досяг 16 років, не є непрацез­датним за віком і не має права на одержання аліментів від дру­гого з подружжя. Проте неповнолітні чоловік або дружина, як й будь-яка неповнолітня дитина, мають право на одержання аліментів від батьків (див. коментар до ст. 180).

Згідно з ч. 5 статті, що коментується, права на утримання не має той з подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відно­синах, а також той, хто став непрацездатним у зв'язку зі вчи­ненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом. За наявності зазначених фактів той з подружжя, хто є непрацез­датним та потребує матеріальної допомоги, не має права на одержання аліментів від другого з подружжя, який може нада­вати матеріальну допомогу. Отже, негідна поведінка у шлюбних відносинах того з подружжя, хто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги, або виникнення у нього непрацездат­ності у зв'язку зі вчиненням ним умисного злочину є правови­ми фактами, що перешкоджають виникненню аліментних зо­бов'язань.

При встановленні факту негідної поведінки у шлюбних відносинах того з подружжя, хто вимагає аліменти, варто вра­ховувати те, що у такому разі йдеться про його негідну по­ведінку щодо другого з подружжя або дітей. Негідна ж по­ведінка чоловіка або дружини до укладення шлюбу не може бу­ти правовим фактом, що перешкоджає виникненню аліментних зобов'язань між подружжям.

Факт негідної поведінки того з подружжя, хто вимагає аліменти, оцінюється судом. Однак другий з подружжя має до­вести цю обставину. Суд може розглянути документи (напри­клад, постанови судових або інших органів) та інші докази, що підтверджують негідну поведінку одного з подружжя. Закон не встановлює конкретних критеріїв, на підставі яких можна вста­новити негідну поведінку одного з подружжя у шлюбних відно­синах, залишаючи оцінку цієї поведінки на розсуд суду. Уяв­ляється, що свідченням негідної поведінки того з подружжя, хто вимагає аліменти, є систематичне пияцтво, вчинення у сім'ї скандалів, нанесення побоїв другому з подружжя або дітям, по­ширення неправдивих або таких відомостей, які ганьблять дру­гого з подружжя. Фактами негідної поведінки можуть також бу­ти визнані систематичні зради, що стали причиною розірвання шлюбу.

Правовим фактом, що перешкоджає виникненню між по­дружжям аліментних зобов'язань, як вже зазначалося, є також виникнення у того з подружжя, хто вимагає аліменти, непра­цездатності у зв'язку зі вчиненням ним умисного злочину. За­значений факт має бути встановлений вироком суду, що набрав законної сили. Стягнення аліментів на користь того з подруж­жя, у якого виникла непрацездатність у зв'язку зі вчиненням ним умисного злочину, суперечило б загальним принципам ре­гулювання сімейних відносин, передбаченим ст. 7 СК, ч. 9 якої, зокрема, передбачає, що сімейні відносини регулюються на за­садах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно з ч. 6 коментованої статті той з подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до норми ЦК (ст. 440 ЦК 1963 р.; ст. 1166 ЦК 2003 р.). У такому разі мають місце два зо­бов'язання, що виникають з різних підстав: 1) аліментне зо­бов'язання між подружжям; 2) зобов'язання, що виникає із за­подіяння шкоди. Наявність одного зобов'язання не виключає можливості виникнення другого, якщо є підстави для появи кожного з цих зобов'язань.

Особисті (немайнові) права та обов’язки батьків та дітей

Особисті немайнові права та обов’язки батьків та дітей регламентуються главою13 Сімейного кодексу України (далі – СК).

  Відповідно до ст.141 СК мати та батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Діти також мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою (ст.142 СК).

  Загалом батьки і діти мають такі особисті немайнові права та обов’язки:

  Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі чи не перебувають у ньому, зобов’язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я. Однак дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров’я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування (ст.143 СКУ).

  Батьки зобов’язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану (ст.144 СКУ).

  Батьки визначають прізвище, ім’я та по батькові дитини. При цьому прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, ім’я дитини визначається за їх згодою, а по батькові – за іменем батька. Спір між батьками щодо прізвища чи імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років. Якщо дитина досягла семи років, прізвище змінюється за її згодою.

  Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

  Батьки зобов’язані поважати дитину. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

  Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Вони мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

  Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

  Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Батьки мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом.

  Батьки мають право на визначення місця проживання дитини. При цьому місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається також за згодою самої дитини. Батьки також мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Вони навіть мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

  Дитина, повнолітні дочка, син зобов’язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням такого піклування.

  Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень.

  Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.

  Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров’ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.

  Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом, якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

Поділ майна подружжя

 Поділ майна подружжя може бути здійснено удобровільному або судовому порядку. Добровільний порядок застосовується, якщо подружжя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток. Сімейне законодавство встановлює спеціальну форму лише для договору про поділ нерухомого майна подружжя. Відповідно до ч. 2 ст. 69 СК договір про поділ жилого будинку, квартири, іншого нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений. ЦК України передбачає також державну реєстрацію прав на нерухомість та правочинів із нерухомістю (ст. 182 ЦК), які поширюються також на правочини за участю под: ружжя. Стосовно форми договору про поділ майна подружжя, об'єктом якого є рухомі речі, в сімейному законодавстві немає спеціальних вимог. Це означає, що при з'ясуванні форми цього договору (усна, проста письмова) необхідно керуватися загальними правилами щодо форми правочину, які передбачені Цивільним кодексом України (статті 205—208 ЦК).

Умови поділу майна подружжя можуть бути передбачені в спеціальному договорі про поділ майна або визначатися у шлюбному договорі подружжя. Різниця між цими договорами полягає в тому, що предметом договору про поділ є майно, яке вже належить подружжю на праві спільної власності, у той час, як умови шлюбного договору можуть стосуватися майна, яке подружжя придбає у майбутньому і яке є відсутнім на момент укладення договору.

Якщо між подружжям виникає спір щодо розміру належних їм часток, порядку або способу поділу спільного майна, то добровільний порядок поділу майна змінюється на судовий. При поділі майна суду в першу чергу необхідно визначити його предмет, тобто те майно подружжя, яке підлягає поділу. При поділі майна подружжя мають враховуватися три категорії об'єктів: а) речі (окрема річ або сукупність речей), які належать подружжю на праві спільної сумісної власності; б) кредиторські вимоги подружжя (право вимоги за договором позики, купівлі-продажу тощо, коли подружжя виступає як кредитор і вправі вимагати повернення боргу, передачі речі тощо); в) боргові зобов'язання подружжя (зобов'язання, за якими подружжя виступає як боржник і зобов'язане повернути борг, повернути або передати річ тощо). Поділ майна здійснюється з урахуванням вартості речей, які належать подружжю на праві спільної власності, а також розміру їх кредиторських вимог та боргових зобов'язань.

Відповідно до статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду";

5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

Укладення подружжям угод щодо спільного майна з третіми особами

1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Зміст, припинення дії, недійсність шлюбного договору

Питання щодо недійсності шлюбного договору може виникнути також у разі порушення положень ч. 4 ст. 93 СК, згідно з якими шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Тлумачення і застосування цієї норми ускладнено тим, що Сімейним кодексом не встановлено хоча б орієнтовного переліку ситуацій, які свідчать про те, що умови шлюбного договору ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Не вирішено це питання і у проекті Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про розірвання шлюбу та поділ спільного майна подружжя». У юридичній літературі як приклад таких умов шлюбного договору називають умови про позбавлення одного з подружжя права на щонайменшу частки в майні, набутому за час шлюбу, про відмову дружини чи чоловіка від права брати участь у розпорядженні своєї майбутньої заробітної плати, про позбавлення права на аліменти дитини або того з подружжя, хто є непрацездатним.

Сторонами за шлюбним договором можуть бути, як подружжя, так і особи, які мають намір вступити в шлюб і подали заяву про реєстрацію шлюбу. Шлюбний договір, укладений між особами, що знаходяться у зареєстрованому шлюбі, набирає чинності у день нотаріального посвідчення. При укладенні такого договору  до реєстрації шлюбу він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і посвідчується нотаріально.

У разі укладення шлюбу  неповнолітніми особами шлюбний договір між ними може бути укладений тільки з письмової згоди батьків або піклувальників. Така згода викладається у письмовій формі і засвідчується нотаріально.

 Стаття 93 СК України визначає зміст шлюбного договору. Цим договором регулюються:

-          майнові відносини між подружжям;

-          майнові права та обов’язки;

-          майнові права та обов’язки подружжя як батьків.

    Цей договір не може регулювати:

-          особисті стосунки подружжя;

-          особисті стосунки між подружжям та дітьми;

-          не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених Сімейним кодексом;

-          ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне  матеріальне становище.

Поняття, форма та порядок укладення шлюбного договору

 Основне значення шлюбного договору полягає в тому, що він урегульовує майнові відносини подружжя відповідно до їх волі, з урахуванням їхніх особистих поглядів на взаємовідносини в сім'ї.

Шлюбний договір укладається в письмовій формі і нотаріально посвідчується (ст. 94). Шлюбний договір є консенсуальним договором: якщо шлюбний договір укладено подружжям, то він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення; якщо шлюбний договір укладається сторонами, які лише мають намір одружитися (є нареченими), то він вважається правочином з відкладальною умовою і почне діяти лише з моменту реєстрації шлюбу.

СК вперше передбачено можливість зміни умов шлюбного договору і встановлено вимоги щодо форми угоди про це (ч. 2 ст. 100 СК). Шлюбний договір може бути змінений на вимогу одного з подружжя за рішенням суду, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси непрацездатних дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення (ч. 3 ст. 100 СК).

Дія шлюбного договору, як і будь-якого іншого договору, може бути припинена. Чинне законодавство передбачає дві підстави його припинення: відмова подружжя від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про це (ст. 101 СК) і розірвання шлюбного договору на вимогу одного з подружжя за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання (ст. 102 СК).

Шлюбний договір може бути визнаний недійсним (параграф 2 Глави 16 - "Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону" Цивільного кодексу України). Шлюбний договір може бути нікчемним і оскаржуваним. Питання щодо недійсності шлюбного договору може виникнути також у разі, якщо не дотримано законодавчої вимоги щодо його форми, або його зміст суперечить положенням українського законодавства та моральним засадам суспільства. Наприклад, подружжя при укладенні шлюбного договору знехтували положеннями ст. 93,94 СК України і врегулювали в ньому порядок реалізації не лише своїх майнових, а й особистих немайнових прав та не посвідчили договір нотаріально.